дували його на чоловіка. Старомійські всі тільки від нас із давен-давна ложки купують. А вже певнісінько, що в наших нецках його дитиною купали й нашим кропилом кропили! Ну, то й не диво, що нас пригадав собі тепер, коли таким паном зробився. Чекайте лишень, яку то він для нас поміч придумає!
А людонькове слухають тої мови, та й собі ж радіють.
— Ну, що ж, дай Боже, дай Боже, щоб то й з нашого простого стану вийшов для цілого краю пожиток!
Один тільки невірний Хома знайшовся в селі — так навіть і звався Хома Губатий.
— Е, каже, куме Яцю, не маєте ви й досі чого нарікати на свою долю, а на панську поміч не спускайтеся! Я там панів не суджу, але то вам кажу як старий: ніколи якось панська ласка хлопові на здоров'я не виходить. Не дармо то старі люди й приповідку зложили: не міряй свого носа з панами, бо як твій буде довший, то тобі вріжуть, а як буде коротший, то тобі ж натягнуть. Панська ласка бистрим конем їздить.
— Я вам тому, куме Хомо, не перечу — сказав я, — і на жодну панську ласку не спускаюся, але думаю, що як буде людям ліпше, то й мені буде ліпше, і що прецінь пан маршалок слів на вітер не кидає.
Так то ми собі балакаємо сюди-не-туди, аж ось приходить новий нумер газетний тої, що то її з кумом дяком до спілки пренумеруємо[1]. Пише там щось довго й широко про якісь „корпорації примусові“. Що за чорт? Читаю
- ↑ Пренумерувати — передплачувати, виписувати.
