я, читаю, з разу нічогісінько не розумію, а далі находжу, що то про цехи мова. Давні цехи мають бути відновлені, з самого Відня наказ прийшов. Е, думаю собі, це не про нас писано. Цехи то для міст, для ремесників, а в иас по селах, як світ світом, цехів ніяких не бувало та й не буде.
Було то якось у пущіння, зимою, а от так коло середопістя забираюся я з сином до ложок. Робимо день, робимо другий, третій, народу збирається чимраз більше, балакаємо. Аж тут шандар[1] надходить.
— Добрий день!
— Добрий день!
— Дай Боже щастя!
— Дай Пане Боже! Дякувати за слово добре.
Сів він на лаві край вікна, дивиться на нашу роботу, а далі каже:
— А що це у вас, господарю, стільки людей?
— Та так, за ложками поприходили.
— То ви ложки робите?
— А вже ж роблю, от так часами, як хто замовить.
Узяв він одну готову ложку, оглянув.
— Гарна робота — каже. — А де то ви вчилися того ремесла?
— Ніде. То в нас у роді, з батька на сина переходить.
— А, так! А маєте ви свідоцтво здатности?
Я видивився на нього, як, не при вас кажучи, теля на нові ворота.
— І чого ж ви так на мене витріщилися? —
- ↑ Шандар — жандарм.
