жорна здорові?“ Такий уже, кажу вам, дивний народ! А про тото, ховай боже, тепер толокою ходять на мої жорна молоти, і не нахваляться. Або і з млинком, тим, що збіжжя віє… Клемезив я його щось цілий місяць. Сусіди, бувало, — в зимі діялось, — посходяться до моєї хати, посідають, гуторять і дивляться, як я ті дощечки складаю, розбираю, примірюю, врізую та пристругую — звичайно, чоловік тому не вчений, а так собі, самоучка, без доброї справи, без нічого — та й сміються з мене, а не один то й просто скаже: „Повергли[1] би ви тото майстрування, пуста вас робота взялася!“ А я нічого, все своє роблю, та й такий млинок зробив як праву руку. І ті, що сміялися, до мене йдуть збіжжя віяти. А проте я все у них „дерев'яний філософ!“
Я то ніби не багато собі роблю з того сміху, але все таки, видите, чоловік не дерево; леда слово незвичайне, леда на сміх, а допече до живого. І вже мені той сміх на кінці віку став. Так що я погадав собі: „Ні, вже про скриньку нікому не скажу, аж поки не буде в мене, отут на тоці, і поки сам не витрібую, що в ній за сила“.
Якось-не-якось, велося тото пару місяців, поки я розкрутив трохи грошей, а за той час усе відаю поміж людьми, ба й поміж жидами, чи нема такої скриньки на продаж. Аж раз, уже так під осінь, чую я від одного жида, що десь у Самборі є якась жидівка, що її чоловік був завідатором у якихось панських добрах. То він десь роздобув таку скриньку, не знати на що та й по що. А тепер жид
- ↑ Повергнути — кинути.
