третього, — ба ні, таки правда! Кажуть, що вже є така машина: там і там пан-отець купив, там знов дідич. Розповідають люди, що виділи на власні очі, і не можуть нахвалитися. — А, — погадав я собі, — Господи, Тобі слава! Вже щоб я мав, не дай, Боже, послідню корову продати, а мушу стягнутися на тоту машинову скриньку! Але де тут її дістати? В нашім селі ні від кого дізнатися. Пан-отець з громадою у гніву, що їх не хоче вибрати на радного: професор[1] такий, що й сам мало що знає, а більше ні в кого й спитати. Відаю я знов поміж людьми на ярмарках, а все поміж чужосельними, так щоби в нашім селі ніхто й не знав ні про що. Бо в нас, видите, нарід дивний, такий, що з чого будь, та й осміє чоловіка. А тут іще — гадаю собі — і сам я не видав, що то за скринька, яка її вдача; ану як покажеться, що то пусте, а я перед людьми оголошуся, буде сміху, що і в дев'ятьох водах не вмиєшся. А ще до того я! Мене від давна люди прозвали „дерев'яним філософом“ за те, що все, бувало, скоро лиш яка вільна хвиля, люблю майструвати дещо. Якусь мені Бог дав легку руку до майстерства; що очима виджу, те руками зроблю. От у крупяря в місті побачив я був корбові жорна, що ними крупи меле; придивився я їм добре, а відтак як став пипнати в себе дома, як став буторити, якось я склемезив і собі такі жорна, і підіть но ви, як мелють славно! І що то з мене не насміялися сусіди за оті жорна, Господи, Твоя сила! На село годі було показатися, все питалися: „А що, куме, корбові
- ↑ Професор — сільський учитель.
