— Чи то ви, нанашку[1]?
Я зараз по голосі пізнав, що то дурний Савка, мого сусіда син. Ну, знайшли кого на варту вислати, та такого тумана вісімнадцятого.
— Аджеж я, — кажу.
— А відки ви їдете так пізно, що аж псів побудили?
— Велика шкода, — кажу, — бо пси й тебе бідного збудили.
— Ба, та певно! А мені акурат зачало снитися, що злодії церкву обкрадають. Схапуюся, аж то ви! Та відки їдете?
Що дурневі казати? Або він буде знати, що й як?
— Із Грайгори, — кажу.
— А що тут везете таке красне[2]?
— Е, не питай, — кажу я ніби заляканий. Вже й озлився, що він стоїть як паль та мене випитує.
— Та скажіть! Я бігме ж то ну, нікому не скажу.
— А не скажеш?
— Скари ж то м'я, Господи, що не скажу.
— Ну, — кажу я, озираючись, та шепотом: — Я забив жида з грішми, та везу його додому закопати під вуглом.
— Йой! — скрикнув наляканий Савка. — А то на що?
— На щастя, дурний Савко, щоби дома все гроші велися.
З тим я й поїхав, а вже кмітую[3], що мій Савка аж горить з нетерплячки й цікавости. Ну, гадаю собі, закпив я з нього! Але гляджу
