позад себе, а мій Савка біжить попід плоти, вслід за мною. Ну, біжить, та най біжить. А до моєї хати вже недалеко; заїхав я, отворив лісу[1] на вигін, відтак отворив стодолу, заїхав на тік, випряг коні, а віз таки лишаю на тоці. Зирнув, аж мій Савка дриголить під лісою, та пасе оком, що я буду робити. А я нічого, немов і не бачу його. Поставив коні, поприпинав, дав їсти, та й сам до хати.
Повечеряв я, ляг спати, і гадки не маю. На другий день схопився я досвіта та до стодоли, до скриньки. Ще й хлопця взяв із собою. Зараз ми, круть не верть, що до чого пасує, прикладаємо, трібуємо[2]… Богу дякувати, все нам як з маслом іде! За пів годинки і зложили і потрібували — ріже так, що ану. Я мов на світ народився; прецінь не дармо гроші видав! А хлопець аж у руки плеще, налюбуватися не може машиною. За мінуточку ми цілий приколоток соломи для стрібунку порізали, віз викотили, та й до хати. Благодать!
Іно ми сіли снідати, аж тут пес заголосив. Визираю вікном — го-го-го! І війт, і присяжний, і писар, і з п'ять хлопа з палицями. Як то кажуть: „І дід і баба і ціла громада“. Та й то не йдуть до хати, а стали коло одного вугла, шпортають, штуркають, шнипорять… Що за притока? — гадаю собі. — Що таке людям сталося? Хочу вийти з хати — а, ба, з-за дверей чую голос десятника: „Не вольно! Сидіть у хаті!“ Що за лихо?… Сиджу я. Обійшли вони хату на всі чотири роги, обталапалися по коліна, далі пішли під шопу, довкола шпіхліра,
