довкола стодоли… Я в голову заходжу: що за нещастя? Чи подуріли люди, чи може розбій який? Аж ось вони входять до хати.
— Десятники! — каже війт, не вітаючись, ні здоровкаючись — станьте коло нього! Як би втік, то ваша відповідь на тім!
Я став, очі витріщив, а тут десятники як апостоли які коло мене.
— Пане війте, — кажу я, — що це має значитися?
— Гм, гм, — пробуркотів війт, сідаючи на ослоні і штуркаючи паличкою о землю, — то вже в тім моя голова. Ви маєте мовчати й відповідати.
— Мовчати й відповідати? — дивувався я. — Ба, та як же я відповім, як буду мовчати?
— Гм, гм! — пробуркотів знов війт. — А скажіть ви нам насамперед, як ви називаєтеся?
— Я? Або ви хіба не знаєте? Чи то я який чужосільний, чи що?
— Зараз мені відповідати! Хто тут старший у селі, я, чи ви?
— Я тут у своїй хаті найстарший! — скрикнув я, олютившись. — Що це за розбій такий? Я нікому нічого не винен, а тут мене нападають! Пане війте, я на вас скаргу подам!
— Хе-хе-хе! — сміявся війт, — а дивіть, як ставиться! Нікому нічого не винен! Ну, ну, дай то Боже! Зараз будемо видіти. А скажи но ти мені, невинний чоловіче, де ти того забитого жида подів, що його вчора поночі віз?
Мені зараз мов луда з очей спала. Як не зарегочуся, як не зайдуся сміхом, то гунцвот[1] не моє ім'я, коли я так реготався від уродження
- ↑ Гунцвот — собачий, поганий.
