свого. Трохи, кажу вам, на землю не покотився зо сміху.
Війт став як тото теля, що о нові ворота вдариться. Але далі знов визвірився на мене.
— Куме, я тобі по-добру кажу, не смійся, признайся до всього, то вже я вставлюся за тобою, щоби тебе високий суд не повісив, щоби тобі життя дарував. Не відпирайся, коли не хочеш на шибениці ногами перебирати.
Я ще дужче зареготався, аж за живіт руками держуся. Це й зовсім розлютило війта.
— В'яжіть його! — крикнув він десятникам.
— Але ж пане війте — сказав я, отямившись, — постійте, я вам усім признаюся, навіть ласки вашої не буду просити в суді. Вже як маю висіти за одну ногу, то радше за обі.
— Признаєшся?
— Але ж розуміється!
— Ну, де ж той забитий жид? Ще єси його не закопав під вугло?
— Ні, ні!
— Ну, а де ж він?
— Таки лежить у стодолі.
— Ходи, покажи нам!
Взяв я ключ, ідемо. Гляджу, аж під стодолою варта. Ну, Богу дякувати! І Савка тут! Ще ліпше. А народу насходилася повна обора. Що то, вість рухнула по цілім селі, що „дерев'яний філософ“ жида забив та й під вуглом закопати хотів. Я йду посеред тої глоти[1] та й усміхаюсь, а тут мир Божий лиш: шу-шу-шу! Буцім то: адіть, і вішати його будуть, а він собі байдуже! Що то „дерев'яний філософ!“
- ↑ Глота — юрба.
