найгіршому шляхтичеві щодень буде пущання. А тут у нього бідолахи щодень велика п'ятниця. Робити, бачите, не хочеться так тяжко як хлопові, своїх достатків хіба стільки, що на хребті, ну, а їсти треба. От так де саду пильнувати, в пасіці роїв доглянути (хоч бжіл дуже боявся й на пасічництві не розумівся), під час толоки коло женців постояти або зимою скипок наколоти та збіжжя на млинку провіяти — стільки його й роботи було. А не кличе бувало й до такої ніхто, то він літом у лісі на губи плентається, набере голубінок, гіркань, сироїжок, накладе дебудь огник та й пече-пече й їсть. А зимою, то так таки голіруч із хати до хати волочиться, посидить, посопе, побалакає, коли що дадуть, то перекусить, а як ні, то далі плентається.
Було в нашім селі кілька багатих шляхтичів, ще й тески Довбанюкові, все Городиські, хоч і не свояки. То ті вже зглядь мали на нього. Літом до роботи запрошують, а й зимою не забувають. Не знаю, чи там змова між ними була, чи що, досить, що коли Довбанюк у них не сидів і не стравувався[1], давали йому „лігулярно“[2] що тижня по гарцові ячмінної муки. Ми, діти, бувало сміху маємо!… Скоро тільки субота вечір, мій Довбанюк, нічого нікому не кажучи, бере мішочок за ремінь, та й у село. А ми, також нічого не кажучи, та й за ним.
— А ви куди, колодачики? (Всі діти в нього звалися „колодачики“).
— Та так собі! Біжимо послухати, відки пси гавкають.
