— Ну, ну, пане Городиський (як би не сказав „пане“, то крий Мати Божа, образиться на смерть!), вибачайте за цей раз, я не хотячи!
І Городиський гордо кивне головою на знак, що перемінив гнів на милість, і почалапкає собі дальше вулицею. А коли це лучилося з незнайомим, чужосільним чоловіком, то такий нераз стане, слухає-слухає Довбанюкової ганьби, а тут видить, що чоловік зовсім ледащо, та й почне кпити собі з нього.
— Ба, а чому ж то пан у кареті четвернею не їдуть, а тільки пішки по болоті чвалають?
— Чекай но ти, чекай — скрикне на те Довбанюк, — прийде ще такий час, що ми, шляхта, будемо вами, хамами, їздити!
— А бодай то Бог о тім не довідався, — сміється чоловік, а Довбанюк іще дужче лютує.
— Орати будемо вами, так! А вашими бабами волочити, щоб ти знав! Ти гадаєш, що я жартую? Чекай тільки, за два роки Польща буде, побачиш!
Почувши таку бесіду, чоловік швидко перестає сміятися, з якимось острахом позирне на Довбанюка, далі сплюне щосили, та й мовчки рушає дальше в свою путь. А Довбанюк також сплюне та й воркоче собі під носом:
— От хами! Як собі розібрали. Забули вже дисципліну, зовсім забули! Але чекайте лишень, прийде ще на вас криска, пізнаєте ви, що що шляхтич, то не хлоп. Най но тільки нам Польща вернеться!
Дуже часто він, бідолаха, тоту небіжечку Польщу згадував. Та й Бог його знає, як йому здавалося: чи тоді грушки на вербах рости будуть, чи калачова туча спаде, чи що? Те тільки видавалось йому певним, що тоді й
