Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/134

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Аз чого ж ти, Юдко, гадаєш жити в Бориславі? — питає столяр.

— З чого Бог дасть, — відповідає боязно скулений Юдка.

— Та то ніби так, усе в Божих руках  — відповідає столяр, — але бо в нас кажуть: „Бога взивай, а рук прикладай“.

— У нас так не кажуть  — відповів коротко Юдка.

— А як же у вас кажуть? Рад би я знати!

— У нас кажуть: хто на Бога здасться, тому Бог не дасть пропасти.

— Ха-ха-ха! — зареготався столяр і махнув своїми дужими руками. — Най но би я стрібував не робити з місяць, чи Бог би зліз із неба та нагодував мене!

— Не говори так, Слимаку, не гніви Бога!

— Я Бога гнівати не хочу, але Бог же чей не на дурно дав чоловікові свою поміч!

І він знов розмахнув дужими руками, немов збираючись розбивати ними скелі.

— Як Бог схоче, то й твої руки не поможуть, Слимаку!

— Хіба мені повідпадають, а тоді й я не хочу жити!

— І здорові будуть і не поможуть!

— О, цього не буде!

— Побачимо.

— Ну, ну, побачимо.

Оба товариші за час тієї розмови йшли самітньою дорогою через поля. До Борислава було ще з півмилі. Сонце стояло з полудня і пражило немилосердно. Слимакові давно вже хотілося пити, та й Юдка віддавна час за часом жалібно позирав на вузлик у Слимака за плечима, з якого долітав його запах хліба