Було це давно, літ тому понад двадцять, коли на дорозі, що веде з Дрогобича до Борислава, здибалися одної літньої днини двоє молодих людей. Не знаю, чи могли де бути два парубчаки, майже однакових літ, а такі неподібні до себе вдачею і зверхньою подобою. Один високий, крепкий і вродливий, нісся просто й легко, всміхався часто й часто затягав веселих пісень; його вбога, але чиста одіж і столярське знаряддя в мішку на плечах говорили від разу, що це столярський челядник іде шукати зарібку в Бориславі, що від недавна зачав оживлюватися і стягати до себе чимраз більше робучого та промислового люду. Другий мандрівник був то мізерненький, скулений і обшарпаний жидок, майже зі старечим без виразу лицем, маломовний і немов сумовитий. Його худі ноги ледве здужали додержати кроку зі здоровим столярем, а маленькі, запалі оченята неспокійно бігали в ямках, немов злякалися чогось та хотіли де-будь сховатися. І він ішов до Борислава шукати щастя, але не ніс із собою ніякого знаряддя, ніякого способу до зарібку.
