Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/145

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

страшний, скрикнула голосно й кинулася на двір. Вибрів і я за нею. Однако крик дівчини не звабив нікого до холодного трупа. В тій самій хвилі густо збиті громади народу підняли на вулиці оглушливий крик:

— Віват! Най жиє наш тато! Най жиє!

Це був знак, що найдостойніший гість завітав у вулиці Борислава.

Небо випогодилося, пошарпало бурі хмари й скинуло їх із себе в кут, немов нужденні жебрацькі лахмани, щоб натомість показати свою блакитну, празничну одежу.

— Віват! Віват! — гомоніло по всім Бориславі, гомоніло з тисячних уст. А дід Слимак за той час німо, понуро, зі зболілим видом лежав у своїм гнилім берлозі, в тій гидкій шкаралющі, куди заперла його людська захланність і відки увільнила його тільки остання приятелька — смерть.

Львів, у січні 1881 р.