страшний, скрикнула голосно й кинулася на двір. Вибрів і я за нею. Однако крик дівчини не звабив нікого до холодного трупа. В тій самій хвилі густо збиті громади народу підняли на вулиці оглушливий крик:
— Віват! Най жиє наш тато! Най жиє!
Це був знак, що найдостойніший гість завітав у вулиці Борислава.
Небо випогодилося, пошарпало бурі хмари й скинуло їх із себе в кут, немов нужденні жебрацькі лахмани, щоб натомість показати свою блакитну, празничну одежу.
— Віват! Віват! — гомоніло по всім Бориславі, гомоніло з тисячних уст. А дід Слимак за той час німо, понуро, зі зболілим видом лежав у своїм гнилім берлозі, в тій гидкій шкаралющі, куди заперла його людська захланність і відки увільнила його тільки остання приятелька — смерть.
Львів, у січні 1881 р.
