Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/167

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Бідуємо, паночку!

Жандарм ледве-неледве пропхався до середини яскині й почав роззиратися по хаті й по людях. В однім куті яскині лежало ковальське приладдя: міх, ковало й молоти на маленькім візку; в другім купка сухого галуззя на топливо. На галуззю порозвішуване було якесь курмання. Поблизько вогню, на середині печери находилася постіль цілої родини — околот соломи, напів перегнилої, розпростертий на камені, і купа сухого моху та листя. Тільки на однім кінці тої постелі, на найстаршім місці лежала невиправлена кінська шкура, котрою на ніч прикривався старий ром[1].

— А скільки вас тут? — запитав знов грізно жандарм, обертаючися до вогнища.

— П'ятеро, паночку, п'ятеро, — відповів циган і підвівся на ноги, увесь дрожачи від холоду. Прочі цигани також повставали. Крім старого була тут ще циганка, парубок і двоє малих, зовсім голих циганенят. Усі вони були аж сині від студені й виглядали немов попухлі — мабуть із голоду.

— Чим же ви тут жиєте, волоцюги? — питав далі жандарм.

— Ласкою Божою, паночку, ласкою Божою. От шкапина нам здохла недавно, то ще до нині мали ми м'ясо.

— А давно ви тут?

— Дві неділі, паночку.

Не знати через що, жандарма лютили ті надмірно покірливі відповіді старого цигана. В його плаксивім голосі і в тім що хвиля

  1. Цигани самі себе називають ромами (Ів. Фр.).