повторюванім „паночку“ жандарм добачав укритий насміх над своєю властю.
— А багато крадете по селах? — питав він дальше.
— Ні, паночку, ми не крадемо нічого. Ром Пайкуш не краде! Ром Пайкуш, поки може, жиє з праці рук. Але тепер, коли нам шкапина вгибла, не можемо рушитися дальше. Мусимо пробути тут, поки трохи не розпогодиться.
— Поки нового коня де не вкрадете! — передразнював жандарм. — Ану, збирайтеся, марш зі мною!
— Куди, паночку? — запитав старий циган тримтячим голосом.
— Не питай! Збирайся зі своїм поганим родом і плодом, підемо до села. А там уже побачимо, що з вами робити.
Старий циган стояв немов остовпілий, коли в тім стара циганка, мов камінь з неба, кинулася жандармові під ноги й заревла, немов її хто різати хотів.
— Паночку, паночку! Голубочку наш! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні роми, що нас хочеш у таку студінь виганяти в світ? Погляди лишень, моя дробина зовсім голюсінька, та й ми самі не витерпимо такої стужі. Змилуйся, паночку, змилуйся, не гони нас нікуди! Нехай бідні роми подихають іще на Божім світі!
— Не будеш ти тихо, ти опуде конопляний! — крикнув до неї жандарм і відіпхнув стару циганку. — Зараз мені всі забирайтеся!
Але тут уся родина, мале й велике, з вереском і плачем кинулися жандармові до ніг і почали просити та благати його, щоби лишив їх у кам'яній хаті. Тимчасом жандарм і сам наду-
