мувався, що йому робити. Село ще неблизько, дорога нерівна й відлюдна, ніч надходить, тяжко буде йому самому запровадити до села цілу ту зграю. Швидко він надумався інакше.
— Ну, — сказав, — чого ревете, дурні цигане? Не бійтеся, прецінь вас не з'їм живих. Нехай буде й по-вашому, оставайтеся тут! Але слухай, старий, поки я не вернуся, не смій мені відсіля рушитися!
Старий циган стояв як стовп. Здивованими очима він позирав на жандарма, прочуваючи в його словах якесь нове лихо.
— Ну, чого ж ти так витріщив на мене очі; чого глипаєш, мов підрізаний баран? — крикнув жандарм. — Чуєш чи ні, що до тебе говорю? Не смій мені рушитися відси, поки я з поворотом сюди не надійду, бо нещастя твоє!
Старий циган усе ще стояв мов онімілий. Тільки циганка, низько кланяючися жандармові, сказала:
— Добре, паночку, добре! — Жандарм іще раз роззирнувся по яскині, сплюнув з обридження й вийшов.
— Волоцюги прокляті! — воркотів він, з трудом сходячи зо скали. — Ось куди вони запхалися! Але прецінь я їх винайшов. Ну, чень хоч тепер який „бельобунґ“[1] буде!
Війт ластівецький був, як кожний бойко, неписьменний, супроти власти покірний та потакуючий, а супроти підвладних упертий тим безоглядним упором, що ціхує чоловіка з тіс-
- ↑ Бельобунґ — з німецк. похвала.
