ним розумом. Жандарми рідко заходили до того сільця, тому то кожне появлення жандарма викликувало в селі правдивий переполох. Люди ті, вирослі в горах та лісах, уважали війтівський уряд великим тягаром головно через те, що війт у кожнім разі мусів ставати перед різними „панами“, над'їзджаючими в село, мусів відповідати на їх запитання, сповнювати їх розкази. Кого раз у громаді силоміць „посаджено на війта“, той звичайно оставався на тім становищу кілька або кільканадцять літ, поки тільки міг ходити, бо ніхто інший не осмілювався без крайньої конечностивзяти на себе ту страшну гідність.
Наш війт був ще недавно вибраний, то й не зовсім іще освоєний з панами. Він не трохи перелякався, коли жандарм пізнім вечором увійшов до його хати. Але ще дужче він перелякався, коли прибувший „пан“ розповів йому о циганах. Правда, війт знав, що цигани сидять у камені; значить, не самих циганів він перелякався. Перелякався він того, що жандарм таки й там „обахморив“ їх і що тепер певно й його враз із циганами будуть волочити до Підбужжя.
— Ну, а ви знаєте о тих циганах? — питав жандарм війта.
— Та ніби знаю.
— Що ж вони, крадуть?
— Та матбути[1] не без того, щоб і не крали. Де ж би циган без того витримав! Тільки старий часами щось кленцає, ніби то робить. Але така то його циганська робота!..
- ↑ Матбути — мабуть.
