вав його Повісті. Автор навіть не схотів мені сказати, чи всі повісті його я зібрав по тим виданням, які міг я одшукати. На всі мої запити листами й усно (в Путилові, в домі писателя), він мені відповідав: Робіть, що хочете. Про мене то (повісті!) не варто нічого, то так собі, пусте!“ Бачите, як признавсь мені Федькович, його думка занята була речами вищими, ніж картинки з простого сільського й солдатського життя, що бачив він навкруги й почав було списувати в повістях. Він носився з замірами і з пробами поем та драм, напівісторичних, напівалегоричних. Федькович і читав мені кусники з тих творів… Та вони не ворушили в моїм серці нічого окрім жалю до самого Федьковича. Так ми й не погодились ні на чому іншому окрім на формулі: „робіть, що хочете!“. На той час я мусів бути вдячним Федьковичеві й за те.
З цієї справи я виніс таке вражіння, що за повісті Федьковича, в котрих наше письменство має кілька живих картин з побуту нашого народу під Карпатами і з котрих треба начинати нову добу в галицько-українському письменстві, ми мусимо дякувати мабуть чи не щасливому припадкові, а зовсім не свідомому вчинкові писателя, що стоїть на ґрунті своєї громади. І форма Федьковичевих повістей — реалізм чи натуралізм, — і зміст їх — життя простого народу, — були очевидно за ранніми і для самого автора і для його громади. Останнє видно із того, що в австрійській Русі повісті ті навіть не знайшли собі накладу та й досі розходяться дуже поволі, хоч я робив проби роздавати їх майже без плати.
З повістями Франка стоїть інакше, по крайній мірі що до самого автора. Тут ми бачимо плід праці, цілком свідомої і в формі і в змісті. Тут не личить мені розводитись над тим, як Франко виконав свої заміри — але саме ті заміри ясно видно як в самих повістях, що йдуть далі, так і в других творах, у котрих Франко висказував свої погляди на письменство. По тим поглядам, письменство мусить бути правдивим дзеркалом оснівних (типових) пригод дійсного (реального) життя, загріте щирою прихильністю до людей (гуманністю) і яко таке мусить обертатись найчастіше до тих верств громади, до котрих належить найбільша часть людности, тобто до так званого простого народу, до тих, що заробляють собі й більшій частині других верств хліб у поті чола.
Так розуміють завдачу письменства тепер по всіх освіченних країнах, — і може нема другої країни, як наша, де б стільки було потрібно поставити таку власне завдачу
