ливо прижмурюючи очі і колишучися в кріслі — чи остаточно наші стежки не зійдуться докупи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемности, не буде найліпшим твоїм союзником?
Доктор з зачудуванням вліпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого досі й не догадувався, з боку більш анімального[1] ніж людського. Йовіяльний усміх, що світився на устах цего чоловіка, в його очах приняв нараз якийсь поганий, цинічний відтінок, хоч подібний усміх на устах інших людей не разив його зовсім. Але це був його батько! Вся та коротенька розмова зробила на нього дуже прикре вражіння, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що власне було в ній такого прикрого. Про те хотів звернути річ на іншу тему.
— Але признасть татко, що той концепт з чоловіком, який буцім то стирчав під вікнами і з паперовими свистками[2], киданими на нього, був не дуже то щасливий.
— Концепт? Що це ти говориш! Аджеж це чистісінька правда! Сам я це бачив і не від сьогодні бачу того зітхаючого Адоніса. Ха, ха, ха! Як би ти побачив, що це за Адоніс! Чистий орангутан. А наша панна еманципантка, бачиться, зовсім таки до нього прихильна.
— Ну, що це татко говорить — скрикнув доктор диву даючись.
— Говорю, що знаю. Обсервую його й її. Переписуються, видаються на вулиці,
