люди пішли назад до своєї роботи, а вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені коні. Віз рушив, обік нього вугляр. Я постановив, бодай для товариства, держатися разом із ним. Поволі, утяжливо йшла їзда, — не хибло часу до розмови.
Я розпочав звичайними питаннями: — А відки ви? А як заробкуєте? Чи багато вам несе ваша робота? Яке ґаздівство[1] у вас, як, що? — От, як то звичайно.
— Я з Суходола, — каже — але тут у Ілемськім лісі ми напалили вугля, та й я вже туди їду.
— То вас більше є до того?
— А, штири[2] фірі[3]. Ще як був мій небіжчик Іван, тосме їздили в п'ять.
Вугляр, з котрим я бесідував, був чоловік уже підходулого віку, з півшоста десятка літ, коли й не більше. Ростом високий, як часто бувають наші гіряни. Волосся довге, вже шпаковате, спадало з-під чорної, повстяної кресані[4] на його плечі. На нім був короткий кожушок без рукавів, так звана бунда, і міцні, шкіряні ходаки з чорними, вовняними волоками.
— А давно вже, як ваш Іван умер? — запитав я по хвилі, під час якої старий мовчав і, звісивши голову, ступав понуро дальше.
— От, десь так у Петрівку рік буде! Най[5] му[6] там легко душеньці буде! Добрий був хлопець, душа не дитина! Та й таку му Бог смер-
