приятна душа тої машини, що звільна і систематично висисала молодість, жвавість і свіжість працюючих у ній жінок.
Сьогодня однак пані Грозицька, не вважаючи на свій звичайний понурий погляд, не картала Целю за хвилеве опізнення, а навіть користаючи з того, що ніхто з листами не приходив до бюра, розпочала з Целею розмову, заким та вспіла роздягнутися з пальта і капелюха.
— А чули вже пані про нещасну Ольгу?
— Боже мій — скрикнула Целя, — що це таке з нею сталося? Власне тільки я побачила афішу на мурі, що вона вмерла.
— Так, значить, пані ще нічого більше не чули?
— Нічогісінько! Швидше б я була надіялася грому з ясного неба.
— А я це вже давно знала, що то та дівчина недобре скінчить, — сказала пані Грозицька, киваючи головою.
— Пані знали? Моя золота пані, що пані знали? — скрикнула Целя і не знати для чого тремтіла всім тілом.
— Прошу пані, їй зовсім що інше в голові було, не служба. Все, що тільки зробила, треба було за нею переглядати і поправляти. Очевидно робила, зовсім про що інше думаючи. Покарав її Бог за мої нічні години, що я просиділа, контролюючи та поправляючи її помилки.
Мороз пройшов у Целі поза плечима при тих словах. Ця невмолима службистість навіть перед лицем смерти мала в собі щось нежіночого, навіть нелюдського, а про те була зовсім зрозумілою. Служба поштова більше може ніж яка-
