Була то жінка поверх 45 літ, з сивіючим уже волоссям, з подовгастим і жовтим, мов пергамін, лицем, полинялими очима і тонкими безкровними губами. Була вдовою по якімось збанкрутованім купці, і зі свого скупенького поштового заробітку мусила виховувати троє дрібних дітей. Тим то й не диво, що вгиналася під тягаром гризоти і праці не стільки бюрової, скільки домашньої, і що той тягар вигасив у її серці всяку іскру веселости і радісного погляду на світ. Пунктуальна в сповнюванню своїх обов'язків, які не вважаючи на всю свою ваготу були для неї майже єдиною дошкою рятунку по розтрощенню її життєвого корабля, була вона також не менше строгою і ригористичною супроти інших. Працюючи під її холодним, чисто бюрократичним оком, чула Целя подвійно тягар і одвічальність своєї служби. Хоч пані Грозицька, не вважаючи на повних десять літ просиджених уже на тім кріслі при бюрі рекомендованих листів, не була ще нічим більше, як тільки також маніпулянткою і на жадну вищу рангу не мала надії, не хотячи рухатися зі Львова на провінцію, то все-таки силою свого старшого віку і давнішої служби займала в бюрі певне начальне становище. Роблячи, що до неї належало, вона проте знала і бачила все, що робили інші в бюрі. Найменше занедбання товаришки, невинний жарт, трохи голосніший усміх або живіший рух — усе те стрічало її докірливий погляд або нагану. Була немов би сумління бюро, холодна і нелице-
