потребую тебе!» Але тепер часи змінилися, і Целя не думала гніватися на метелика, що улетів у недосяглі простори.
— Що ж, може воно ліпше так! Може справді його правда, — думала вона вдивляючися в судорожно покривлені і нерівні, але виразні літери письма Семіона Стоколоси.
Вона пригадала собі, що конець-кінцем і сама майже те саме думала сьогодні рано, що й він пише. Але оскільки ж глибше, ширше гляділа вона тепер на це діло! Яким мілким видавався їй її власний ранішній суд! Якою софістичною і вимушеною резигнація Стоколоси!
— Ні, ні, ні! Неправда це, все неправда, що він пописав! — скрикнула Целя майже на голос, так що аж пані Грозицька обернулась і змірила її суворим, питаючим поглядом. — До такого переконання, як він оце пише, він не міг дійти! — снувалося дальше пасмо її думок, — а коли вмовив його в себе, то тільки по неволі, щоб замаскувати перед самим собою стид і своє упокорення! «Я не повірив би ніколи, що ви мене любите». Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво люб'ячої жінки досить, щоб наповнити тебе тою вірою! «Я замучив би Вас своєю любов'ю». — Целя всміхнулася напів жалісно, напів визиваюче. — Ну, рада б я бачити, як би ти доказав цієї штуки! «Любов моя перемінилась би на тирана»… І це пише чоловік, який — голову даю за це! — за крихітку оказаної йому любови почував би себе до обов'язку бути вдячним увесь свій вік!
