демо, поріжемо на дрібні колодки, позносимо на поляну та й кладемо в купу.
Ну, але най вам далі повідаю.
Було то якось по Зелених святах. Ми вже до того часу понавишукували по лісах цілі купи вівертів. Весна була мокра, вітри подули, — таке вам понаобальовало[1], що Мати Божа! Аж жаль чоловікові дивитися! Якось вечером у неділю приходить до мене брат Митро.
— А що, — каже, — Максиме? Може би нам час уже вибиратися з дому? І так єсьмо засиділися… а все те про твого Івана та про тото сватання.
А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну, гарну дівчину, хоть і не багатих родичів. Боже мій милий, як вони любилися! Дивлячися на них, я й собі ж радів, у мене в серці й собі ж розцвітали молоді літа, молоде кохання.
— Ба, що, — кажу, — правда твоя, Митрику. Робота сама кличе на нас. От, сіна вже конятам не стає, щосме тогід купили, укосити нема де, бо в нас поля й толоки нема. Уже й нам зачинає хлібець відходити, курта[2] рада, братчику, збираймося!
— Та я уже готов. А ви ж? Будете на завтра з ладом[3]?
— О, а що в нас ладити? Вози помазати, пили нагострити, та й ще там відай треба буде драбини новим луб'ям пообтягати. Ну двоє нас, то що ж то длі[4] нас такий лад значить?
