Я покликав Івана, скоро вечір, свята неділенька відійшла, ми взялися до роботи. На другий день зрана мали ми виїздити. Ще вночі прибігла Фенна в хату.
— А що, Іване, чулам[1], що вже їдете в ліси?
— Ая.
Вона стала якось ні в дві, ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.
— А тобі що, Феннице? — питаю.
— Та нічо! — відказала й зарум'янілася.
— Ов, дай спокій, не плач сирото! Таже ми ще чень за море не їдемо. О Покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілля буде.
Вона ще дужче зарум'янілася. Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував, ну знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона скоро і всміхнулася, — а я кажу знов:
— Не плач, Феннице! О, як би ти кожного разу зачала плакати, скільки Іван буде від'їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?
— Та ні, — відказала вона, всміхаючися крізь сльози, — мені якось так нині… лиш нині… сама не знаю чого.
— Ну, ну, ніщо не шкодить, — глаю[2] я, — а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.
Вона сказала нам „добраніч“ і пішла.
Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж трохи припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи не добрий, ну, як сам не свій.