Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Я покликав Івана, скоро вечір, свята неділенька відійшла, ми взялися до роботи. На другий день зрана мали ми виїздити. Ще вночі прибігла Фенна в хату.

— А що, Іване, чулам[1], що вже їдете в ліси?

— Ая.

Вона стала якось ні в дві, ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.

— А тобі що, Феннице? — питаю.

— Та нічо! — відказала й зарум'янілася.

— Ов, дай спокій, не плач сирото! Таже ми ще чень за море не їдемо. О Покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілля буде.

Вона ще дужче зарум'янілася. Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував, ну знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона скоро і всміхнулася, — а я кажу знов:

— Не плач, Феннице! О, як би ти кожного разу зачала плакати, скільки Іван буде від'їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?

— Та ні, — відказала вона, всміхаючися крізь сльози, — мені якось так нині… лиш нині… сама не знаю чого.

— Ну, ну, ніщо не шкодить, — глаю[2] я, — а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.

Вона сказала нам „добраніч“ і пішла.

Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж трохи припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи не добрий, ну, як сам не свій.

 
  1. Чулам — чула я.
  2. Глаю — кажу, говорю.