— Ов, — кажу до жінки, — знаєш, стара, якесь мені погане на сон набилилося[1]!
— А що таке? — питає вона.
— От, так ми[2] до раня на гадці вертілося!.. Коли ж бо чи замануло м'я[3], чи що, на вікнам ся подивив[4].
— Ну, — каже стара, — най усе зле щезає.
Повставали ми, помилися, Богу подякували, жінка в печі затопила, варить сніданок, аж тут і Митро на обору.
— А що, Максиме, готов ти?
— Зараз, кажу! Ануж-ко, вступи до хати, хлопців своїх поклич, поснідаємо разом, що Бог дав.
— Та ми вже по сніданку, — відказує Митро.
— Нічого не шкодить! — відказав я. — Таже ми всі свої, нема що церемонитися. Гей Маруню, побіжи но, поклич стрикових[5] хлопців сюди!
Хлопці поприходили, ми засіли до сніданку.
Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали. Погода була прекрасна. Іван, після прощання з Фенною, йшов якийсь засумований, Митро гуторив зо мною про те, де б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками. Якимко витяг навіть ізза ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердешної, що Іван бойє[6] аж голову звісив,
