ідучи позад нього. А Штефан за той час усе приспівував:
Ой, віз трави, ой, віз трави, а два вози сіна!
Ой то ж то ми дівчинонька в серденьку засіла!
Ой, дівчино-дівчинонько, такас ми миленька.
Як у літі на нивоньці вода студененька.
Як у літі при роботі води ся напити,
Так з тобою постояти та й поговорити.
От так собі, — знаєте — молоді люди! Що їм до чого! Аби що, їм усе співанка на голову набриде, така вдача в них. У нас старих не то. Де нам?
Ви, певно, й самі здорові знаєте, що в кожнім стані, аби робота яка прикра, то також є й свої приємності. Ну, де ж без того? Чоловік, звичайно, не німина[1]. Таке, видите, і в нас, вуглярів. Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селі, а самі в ліс. Ну, беремося по два до віверту[2]. Позакурюємо люльки, та пили в руки. Ліс докола тебе шумить, сонічко на небі десь-не-десь пронизується крізь галуззя, пташенята цвірінькочуть, що аж серце радується, а ти собі спокійно люльку пак та пак, та й потягаєш пилою. Ну, поріжемо вже ціле дерево, стягаємо колоддя на полянку. Боже, скільки чоловік намордується! Не раз аж очі з голови вилазять… І, бачиться, невеличка колода, а як прийде стрімко горі горою, то аж дух у тобі запре. За те ж, коли вже наносимо купу теньгу[3], беремося укладати. У споду трошки відломків на вогнище, а відтак колоддя, колоддя… геть
