до гори. На верху накладемо четиння[1], щоби вітер не провівав та щоби поломінь не вибух, а ще потім прикриваємо землею або чим іншим мокрим, щоби адіть[2] ліпше утлілося вугля в споду. Ну, готова одна купа, підкладемо вогонь; один лишається пильнувати ладу, а решта дальше. І поки перша утліє, ми підпалимо три-чотири. Тото вам варта видіти тоді, як то делікатно виглядає, як тут по лісі вінцем докола верха дим клубами зводиться! А в ночі, то не раз гадаємо, що то такий великий червоний перстінь оперезав гору. Ну, а вже як міркуємо, що вгоріло добре, то зачинаємо гасити. Не раз із одної купи десять, дванадцять фір вугля. Міркуйте, що то за купи! Е, що вам хата! Ніщо!
Таке було й тоді. Наклали ми штири купі, попідпалювали, та й пильнуємо. Моя купа була найпізніше запалена, коло другої був Митро, коло третьої — Іван, а коло четвертої — Митрів Штефан. Якимко був у селі при конях. Було то якось з полудня. Я пообтикав добре купу четинням, позабивав шпари, закурив люльку, та й лежу собі під яличкою[3], вибачте, на череві, от так єм ся спер на лікті, нічого. Ще собі гадаю: „Вже би Митрову й Іванову купу завтра гасити, через ніч вуглє акурат дійде“. Аж тут на раз чую крик коло Йванової купи. Зриваюся на ноги, біжу, що там таке? Не дуже то й близько було. Прибігаю ід Митровій купі: Митра нема! Ба, прислухаюся, чую Митрів голос коло Йванової купи, все кричить:
