— Ви сказали, пані, що все це до недавна так було. Хіба ж тепер що змінилося?
— Як би це вам сказати?… Властиво довкола мене нічо не змінилося, але я в собі чую якусь зміну. Від коли наш таточко з завзяттям гідним ліпшої справи почав мене день-у-день догризати тою службою і розсновувати та розмальовувати перед очима всі її недогоди, від тоді, признаюся вам, зробилась я якась вразливіша на ті дрібні шпигання, без яких тут, звісно, не обходиться. Тягар моєї служби, якого я давніше майже не чула, починає мов ярмо вгризатися мені в шию. Маю часом хвилі знеохоти.
— А може це тільки хвилі розбудженої свідомости?
— Що ж би це була за свідомість, така важка та болюща?
— Свідомість схибленої цілі, змарнованого життя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.
Целя аж зупинилася перепуджена.
— Що це пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвилі, — таких зловіщих слів я від вас не надіялася.
— Що ж, прошу пані, я лікар, і з лікарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсім до тих людей, що спротивляються правам жінки до вищої освіти, до духової праці і до супірництва з мужчинами на полі публичної діяльности. Навпаки, нехай жінки вчаться, нехай думають, пишуть, працюють! Так багато ще поля неуправленого, так
