— Так, так! — сміючися сказала Целя. — Трактуймо річ парляментарно! Переходимо до третього пункту. Який властиво був змисл вашої вечірньої розмови? Може воно нетактовно, що я так просто питаю, але, пане доктор, ви програли заклад, так уже, значить, не прогнівайтеся!
— Властивий змисл моєї розмови? Гм, гм! — І доктор цим разом справді з заклопотанням порушився в кріслі. — Це діло досить делікатне, і я не знаю, в якій би формі вам сказати його.
— Не дбайте про форму! Форма, це зрадник. Нехай річ сама за себе говорить, — поважно і навіть якось строго сказала Целя.
— Властивий змисл моєї розмови, прошу пані, такий, що я… — ті слова доктор цідив звільна чим раз помаліше, аж вкінці шептом, нахиляючися на кріслі, додав: — люблю вас!
І сказавши це, схопився, кинувся до Целі, щоб обняти її в свої могучі рамена. Целя зблідла, але енергічним рухом рук зупинила його.
— Ні, пане, — сказала, — не забувайтеся! Сидіть. Я ще маю вас де про що спитати. Кажете, що мене любите. Що ж, велика честь для мене. Очевидно скажете також, що для мене ви покинули панну Амалію Шмідт, правда?
— Ну, а як би й так?
— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервовим притиском сказала Целя. — А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?
