ри[1] до знайомих, і так, по місті. Все зо мною делікатно, лагідно. «Ромцю, а подай те!» «Ромцю, а принеси це!»
По кількох днях, побачивши, яка страшенна пустота в їх життю, вічні тільки розмови про паничів, що не хотіли приходити, про сукні, а як та вбрана, а як ця, — я почула якесь обридження. Тих людей, про котрих вони говорили, я не знала, а дома, ще при мамі, та й потому по її смерті, я привикла до праці — я вела ціле татове господарство. То й тут я рвалася до роботи. А їм тільки того й треба було. Зараз від першого служницю відправили, і я, напівдобровільно, а на пів за їх просьбами, якось так незначно стала на її місце.
— Пошо нам служниці? Правда, Ромцю? Ми й самі дамо собі раду! Студня близько, склеп близько, ну, а коло кухні та коло балії нам також не першина!
Я згожувалася, бо воно було правда, і тільки дивувалася трохи, чого вони мене за кожним словом так цілують і стискають, як коли б я кожній із них по дукатові подарувала.
— Правда, Ромцю, ми все будемо разом робити, будемо собі помагати, як сестри! Ти ж наша сестричка, правда?…
І почалося таке, що я стала в них за служницю. Я була ще слабосила, підліток, але й не числилася зі своєю силою, двигала воду, прала щотижня їх білизну, чистила чоботи вуйкові і паннам, варила їсти. Нібито значилося, що й вони мені
- ↑ Спацер — гуляння.
