їх обох на поєдинок. Отже одного він ранив, а другий ранив його, і то досить небезпечно. Се я дізналася від одного жовніра з його компанії[1], котрого просто зачепила з вікна.
Я не могла довше витримати, побігла до нього. З тяжкою бідою я вимогла, що мене до нього допустили. Він лежав на постелі, блідий як крейда, помарнілий. Куля попала йому в груди і тільки дивним припадком не положила його на місці трупом.
Ридаючи, я припала до нього, цілувала його ноги і руки. І він розплакався.
— Ну, чого ти! Чого ти! — повторяв. Тут тобі не можна бути. Іди до дому, я тобі напишу.
Довго я не хотіла вступитися, аж коли прийшов доктор і сказав мені, що він буде здоров, але тепер ще потрібно йому спокою, я пішла.
Він не писав мені, але по кількох тижнях сам прийшов. З якою нетерплячкою, з яким неспокоєм я ждала його! Якими чудовими фарбами малювала собі першу стрічу з ним по тій страшній пробі, як твердо божилася, що все, все життя своє, працю і всі помисли віддам для нього! А коли прийшов і глянув на мене і мовчки сів на крісло — я відразу почула, що між нами все скінчене, що нам треба розстатися, що те, що дальше буде, то буде тільки довше чи коротше прощання.
Прощання вийшло коротке. Він сказав мені зараз, що його аванс пропав тепер
- ↑ Компанія — невеличка військова частина, рота.
