на довгий час і що його за кару перенесено до Араду — пильнувати військової тюрми, і що він за тиждень мусить вибиратися в дорогу.
Я вислухала його слів, як холодний стовп. Він почав потішати мене, говорив, що ніколи не забуде про мене, що буде писати мені, — але я знала, що й він сам потребує потіхи. Від'їзджаючи він дав мені трохи грошей на життя і пару листів до своїх знайомих і радив пошукати собі якого обов'язку.
Я спродала дещо зі своєї гардероби і на разі не потребувала журитися життям, могла в крайнім разі переждати пару неділь, поки би щось добре трапилося. Але обов'язок трапився зараз, у того самого професора, котрому я переписувала книжку. Професор був добрий чоловік, але жінка його почала ревнувати мене до мужа і по двох місяцях, серед зими, я мусіла уступити зі служби.
Я кинулася до інших Олесьових знайомих, до котрих мала листи, але назнала стільки прикростей і сорому, що плюнула на все. Всі вони знали мою історію, всі ззиралися на мене, як на звіря, посилали мене одні до других, щоб усі побачили ту «лайдачку», що звела і знищила «такого доброго і здібного чоловіка». Ті слова сказав мені при кінці один старий ротмістр, до котрого мене також послано за обов'язком.
Після цього я вже дальше не ходила, а поїхала до Львова. Тут я зупинилася в однім жидівськім готелі і почала знов шукати якогось обов'язку. Але обов'язку
