Юліян. Вчора була.
Каміля. А сьогодні вже ні?
Юліян. Що добре, того не треба забагато. За тиждень знов будеш.
Каміля (відвертається). Ти недобрий! Не любиш мене! Серджуся на тебе.
Юліян. От і бач. Найліпше, я піду собі, а за пару день ти пересердишся і знов усе буде добре.
Каміля. Он як! Буде добре? А може не буде? Може я не захочу?
Юліян. То як схочеш. Не захочеш ти, то захоче друга, третя, котра будь. Хіба мало вас таких? (Надягає сурдут).
Каміля (зіскакує як ужалена). Нас… таких! Ах, правда… Ха, ха, ха… Твоя правда. Я не маю права хотіти… І знов буде добре. (Наближається до нього, тихіше). Слухай, Юльку, та невже ти так таки зовсім, ані крихітки, ані дрібочки не любиш мене?
Юліян (протирає хусткою цвікера[1], спокійно дивиться на неї.) Слухай, Каміля. Не розумію тебе. Чого тобі треба від мене? Це ти вже не перший раз заговорюєш із цієї байки. Знаєш добре, хто ти. Знаєш, що я твій гість. Прийду, зроблю, що треба, заплачу, що належиться і піду. Коли приходжу, люблю тебе як голодний теплу страву або чарку горілки. А коли голодний насититься і нап'ється, то яке йому діло до тих котлетів чи клюсок? Заплатив і йде собі геть.
Каміля (хапає його за руки і силкується заглянути йому в очі). Господи, який ти розумний! І де ви такі розумні паничі бере-
- ↑ Цвікер — пенсне.
