Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/326

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Юліян (не обертаючися до неї, перед дзеркалом). Так.

Каміля. Хочеш іти геть?

Юліян. А вже ж. Хіба не пора?

Каміля. А хіба пора? Ще дуже рано. Думаю, що ще нема шостої.

Юліян. Ну, шоста в червні, то вже зовсім не рано. Ади[1], по тім світлі на твоїм ліжку можна пізнати, як високо вже сонце.

Каміля (здрігнулася). Яке дивне світло. Як кровава пляма.

Юліян. Це від фіранки.

Каміля (відкидає ковдру і встає з ліжка. На ній лише довга, біла сорочка). Душно! Сядь іще. Не відходи.

Юліян. Пощо сідати? Треба йти. І так забарився. Там десь мої турбуються, що мене цілу ніч дома не було.

Каміля. (надягає на себе спідницю й кафтаник, весело). Га, га, га! Певно дадуть знати на поліцію, що десь дитина заблукалася. Хто би знайшов…

Юліян. Ти в дуже веселім настрою, а я ні.

Каміля. Ось сядь лишень (тягне його до себе на софу), побалакаємо… може я й тобі піддам веселого гумору.

Юліян (легенько опирається). Ні, Пусти мене. Справді мушу йти.

Каміля. Але ж хлопче! Шоста година ранку! Куди ти підеш? Ще всі брами позамикані. Ще всі порядні люди сплять! Ну, обійми мене! Поцілуй мене! (Обіймає його). Так, як учора. Я ж твоя жіночка, правда?

 
  1. Ади — диви, дивись.