Каміля. Але ж слухай… Не зараз… І властиво чому ж би ні? Ти маючий, не потребуєш ніякої ласки, можеш жити, де захочеш… А в тім… дай мені найменший промінчик надії, і я покину це життя… візьми мене за служницю до своєї мами, побачиш, яка я буду добра.
Юліян. Усе те дурниці, дитино! Фантазії. Ти добра на тім місці, яке займаєш, а на іншім то ще хто знає, як би було. Бувай здорова.
Каміля (забігає йому дорогу). Ні, ні, ні! Не йди ще! Не відходи такий сердитий! Боже мій! Як я маю просити тебе? Як маю говорити до тебе? Я ж бажала б усе своє серце виложити перед тобою — отак як на тарілці…
Юліян. Не апетитний кавалок!
Каміля. І все не те! Все не те говориться, що хотілось би! Слухай, Юлечку, там дзвони вигравають. Ранішнє богослуження йде. А я хотіла би сьогодні бути такою чистою, невинною, як була перед роком, хотіла б чути при своїм боці когось, хто мене любить, хто мене шанує, хто готов захистити мене. Юлечку! Нічого не хочу від тебе! Забудь усе, що я перед хвилею говорила тобі! Відки ж я приходжу до того, щоб зав'язувати тобі вік, затроювати тобі життя своєю минувшиною? Ні, ні, це в мене гарячка… Лиш одного, одного прошу тебе. Підожди хвилинку! Ось я зараз уберуся… Ще маю тут на дні куфра своє жалібне убрання… Те саме, в якім проводила свою матусю на кладовище. Ось підожди, я зараз!… (Хоче відімкнути куфер).
