Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/334

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Юліян. Не розумію. Пощо та маскарада?

Каміля. Лише підожди! Не втечеш? Я за хвилиночку (Відмикає куфер, перекидає в ньому все і видобуває чорну сукню і інші часті жалібної туалети). Ось бачиш! Я зараз уберуся! (Сквапно починає одягатися).

Юліян. Але пощо? Що це має значити?

Каміля (перед дзеркалом). Зараз! Ось заразісінько. Це дрібниця… Для тебе дрібниця. Надіюся, що цього не відмовиш мені. Адже ти добрий, любий мій хлопчик. Любиш Камілю, правда? Не відмовиш, не відмовиш!

Юліян. Але що таке?

Каміля (стає перед ним уся в чорному, з густим вельоном[1], спущеним на лице). Ади! Правда, прилично? Ніхто не пізнає мене. Не можу скомпромітувати тебе. Правда? Ну, подай мені руку. Отак. (Бере його руку і вкладає за свою). А тепер ходімо.

Юліян. Куди?

Каміля. Проведеш мене отак до костела. Я помолюся, а ти постоїш, підождеш на мене і проведеш мене знов потім назад додому. Це ж недалечко.

Юліян. До костела? Найлюднішою площею? В неділю? Ну, це ти пусте видумала!

Каміля. Не хочеш?

Юліян. Не хочу і не можу.

Каміля. Але ж це недалечко! Ніхто мене не пізнає.

Юліян. Але мене пізнають! Почнуть питати: що це за дама?

 
  1. Вельон — вуаль.