Каміля. І що з того? Хіба тобі велика річ сказати: наречена або сестра мого приятеля, або хто? Хіба тобі першина брехати?
Юліян. Не хочу.
Каміля. Юлечку! Прошу тебе! Така мала дрібниця. А мені буде на цілий рік, на ціле життя пам'ятка… І хоч хвилина ілюзії, що я ще чиста, непогорджена, рівноправна між людьми… Що хтось не соромиться прилюдно йти зі мною по вулиці, стояти обік мене в костелі… Юлечку, для тебе це нічого, а для мене — ціле життя… цілий змисл життя! Не відмов мені цього!
Юліян (витягає свою руку з її руки). Ні, цього не буде. Там у костелі тепер моя мама, мої сестри. Мався б я зпишна[1], як би вони побачили мене під руку з чужою дамою.
Каміля. Та брешеш, брешеш! У тебе тут нема ані мами, ані сестер! Ну, скажи, признайся, чому не хочеш зробити мені цієї маленької прислуги?
Юліян. Бо не хочу! Просто не хочу задля тебе компромітуватися. Не хочу задля тебе брехати… Не хочу йти з тобою по вулиці, ані стояти біля тебе в церкві, та й по всьому.
Каміля. Але це ж така дрібниця! Що за компромітація! Пів годинки часу! А для мене — Боже, якби ти знав, яке добродійство ти зробиш для мене!
Юліян. Слухай, дівчино! Ти зовсім одуріла. Чого ти чіпаєшся мене з такими
- ↑ Зпишна — з польськ., гарні.
