глупими ідеями? Раз тобі сказано, що нічого з того не буде, то й годі! Бувай здорова! (Відвертається).
Каміля (стає в дверях, відкидає на бік вельон). Ах, так ось який ти! Навіть такої дрібниці не хочеш зробити для мене! Такого мізерного знаку, що вважаєш мене людиною, а не лише кусником живого м'яса! О, тепер я розумію тебе. Ти без серця! Ти самолюб! Іди! Не хочу більше бачити тебе! (Відкидає його руку).
Юліян (розлючений). Малпо! Як ти смієш! На тобі за це! (Б'є її в лице). Щоб знала, з ким говориш! (Відходить).
Каміля (обома руками хапається за вдарене лице. Хвилю стоїть німа, мов приголомшена, потім скрикує нервово). Мамочко моя! Мамочко! Бачиш, до чого я дійшла в роковини твоєї смерти! (Запирає в собі дух і надслухує при дверях). Пішов! Пішов!.. Ні, не можу, не можу довше! (Заломлює руки і бігає по покою). Мамочко! Поглянь на свою доню! Візьми мене до себе! (Знов надслухує при дверях). Пішов! І не вернувся… не вернеться більше! І не треба. Пощо? Але я? Що зо мною? Дзвони грають… До церкви кличуть… Не до церкви, а до мами… До мами! До мами! Мамочко! Біжу до тебе! Любий мій! Зажди! Пішов! Е, ні, я тебе догоню, я буду швидше! (Скаче на вікно, відчиняє його і кидається вниз. За сценою чути короткий, різкий крик, потім глухий стук).
Львів, д. 4–5 липня 1904 р.
