— Ні, про це нема що говорити, — рішучо заявив Владко, — я без Начка нікуди не піду.
— І я без Владка сам не рушуся.
Стефко знав не від сьогодні про цю дивну дружність обох близнюків, які, бачилось, тільки оба враз творили одну цілу особу, одного зручного, догадливого та веселого хлопця, а розлучені хоч на хвилю тратили свою веселість, робилися якимись неспокійними, розсіяними, і недогадливими. Він іще раз пробував намовити їх, щоби розлучилися цього разу, бо йому дуже хотілося брукви, а сам був занадто великий боягуз, щоб відважитися в білий день на крадіж.
— Правдиві з вас Лельом і Полельом[1], — мовив Стефко, плещучи їх обома руками по плечах. — Ніяким світом вас не розлучиш.
— І не треба, бо ми один без другого ні на що не здалі.
— Про мене йдіть оба разом, — мовив Стефко, не знаходячи на це ніякої відповіді. — А з бруквою то вже ми якось дамо собі раду.
З шумом і галасом перебігла громадка обдертої, босої та замурзаної дітвори через греблю Пелчинського ставу і розсипалася по корчах, що де-не-де покривали сумежні горбики.
Ожили сугорби від частих криків, вигуків та проклять, що дуже неприродно звучали в дитячих іноді устах. Але що ж, львівська вулиця, це також свойого роду школа, де тон і словар для всіх однаковий і обов'язковий.
- ↑ Лель і Полель — мітичні близнюки, нерозлучні.
