— І що там ґуздраються так довго? Чому не копають картопель?
Але в тій хвилі перервав пасмо своїх думок і аж у долоні плеснув здиву. На протилежнім кінці картопляної нивки з посеред високих рядків і напів висохлої натини мигнула йому чорна, обстрижена голова одного з братів.
— Чи бачиш їх! Бухацькі[1] душі! — скрикнув Стефко пронятий подивом. — Я думав, що вони ще в кукурузі, а вони вже все картоплисько спліндрували. Ну, не хотів би я слухати того, що зашіврає жолоб[2], коли на своїй ниві побачить сліди їх роботи.
Та в тій хвилі пасмо Стефкових міркувань іще раз було перерване зовсім несподіваним робом. Із посеред кукурузи вихилилася кремезна, плечиста постава господаря і відрізала братам відворот. Запізно було ховатися, бо властитель почав гукати:
— Тримай! Лапай[3] злодіїв!
— Тримай! Лапай! — почулося в відповідь на цей окрик із ріжних сторін, із сусідніх нив, де працювали господарі та господині, а також із многолюдного тракту, що вів зі Львова на Вільку. Тікати туди, це значило бігти в пастку, де кожної хвилі могли їх зловити. Хлопці завагалися.
— А тут ви мені, пташки! — заревів господар, наближаючися до братів з розпростертими навхрест руками, як хазяйка, що хоче зловити нараз дві курки.
