вирвалися від нього і щезли серед кукурузи. Відтоді минула добра хвиля, а хлопців не було видно. Вже Стефко думав, чи не перелякалися вони та не втекли до дому, коли в тім із дна яру, що роззявився тут же перед його ногами, почув легке псикання.
— Пст! Пст!
— Хто там? — скрикнув Стефко похиляючи голову в той бік, відкіль чулося псикання.
— Чи це ти, Стефку? — запитав притишений голос Владка.
— Я. А що там?
— Ходи сюди, поможи нам забрати. А швидше!
Не надумуючися довго Стефко на лоб, на шию кинувся вниз по стрімкій стіні яру. Потовкся порядно, подряпав собі лице о якесь колюче зілля, закровавив руки, якими силкувався задержатися, та за те в одній хвилі був на дні яру і важко сапаючи стояв біля обох братів.
— Не летить там хто за нами? — запитали брати в один голос.
— Ні, ніхто не летить. А ви що тут маєте?
— Як то що? Те, по що ходили. На, бери, поможи нам нести і ходімо швидко до лісу!
Стефко стояв остовпілий на вид здобичі, принесеної в такій великій силі не вважаючи на таку грізну небезпеку.
— Чорт у вас сидить! — скрикнув. — Аджеж жолоб мав вас у руках. І ви не боялися ще рвати?
— Бояти то ми боялися, бо якби хотів летіти за нами, то був би міг зло-
