вити нас. Але знов як ми нарвали, то гріх було лишити.
— Ну, а як же ви вирвалися від жолоба?
— Га, га, га! — зареготався Владко. — Попам'ятає він нас! Бачиш, оцим майхром[1] я розфалатав йому руку, як полядвицю.
— А я як кобзнув його маківкою[2] під щеблі, то певно зломав йому зо два.
— А він мабуть поміркував собі, що забагато два гриби в борщ, і пустив нас на фрай[3].
— Га, га, га! — засміявся Стефко. — Козаки з вас, нема що казати. Го, буде троєння[4], аж усі чорти розвеселяться. Ану, голота, до лісу!
Це мовлячи Стефко свиснув на свою компанію і ховаючися тут по ярах, тут виринаючи мов кертиці з-під землі, знов шниряючи мов миші з нори до нори всі поспішали до Волецького ліска.
Не минуло й пів години, а вже в віддаленім закутку лісу, в ярку, біля коріння кріслатого дуба палахкотів огник із сухих гілляк і листя, а в жару пеклися картоплі і обтереблені з листя шульки кукурудзи, а Стефко сидячи на грубім корені, як який король, видавав накази і обділював розсаджену довкола дітвору рівно покраяними шматочками брукви.
Начка і Владка знов нема в компанії. Разом із двома іншими хлопчаками вони пішли на губи; ніхто так добре як вони не знає в цьому лісі полянок і корчів, де
