свобідно, не слухаючи вже ніякої команди, тим більше, що Стефко, обпакований досить значними рештами неспожитих картопель (придадуться на голодне завтра!) йшов із самого заду. Дивна річ, що Владко й Начко йшли самі і пригноблені, немов нараз упали з тої висоти, на якій стояли ще перед хвилею. Ніхто якось ними не займався, ніхто не поспішався притягти їх до своєї групи і вони йшли окремо, один біля другого, і мовчали. Якісь недобрі прочуття мучили їх; чим ближче до Львова, тим більше змагалося в них почуття якогось неспокою, якоїсь тривоги, щось немов чорна хмара, вагітна громами та градом, яка самим своїм наближенням насичує повітря електричністю і викликає незвичайне напруження та тремтіння в нервах людей і звірів. Ні один із братів не силкувався вияснити собі причину цього незвичайного і неприємного стану, на дні дитячих душ клубилося темне почуття вини, але свідомість не осмілювалася зірвати з неї останню заслону.
— Владку, — сказав Начко, коли вже наближалися до Гончарської вулиці стежкою від цитадельної гори, — як думаєш, дуже нас буде цілувати Войцєхова, коли нас побачить по такім довгім гулянню?
Тон і слова мали очевидно намір напровадити на Владка ліпший гумор, але хибили цілі вже хоч би тому, що слова були сказані якось холодно, очевидно по довгім і зусильнім надумуванню, та й тон відповідно до того був силуваний і неприродній.
