Паляч від «Черепахи», згорбившися мов віл, коли його впрягають у ярмо, подався на своє місце, східцями між машиною і тендером, і випростувавшися на хвилю щез нараз. Зігнувшися, він потонув у темнім гирлі паленища і почав розкладати вогонь. Зразу він поклав і підпалив кілька дрібних соснових полін, а потім, коли ті горіли, почав обкладати ту ватру з боків і зверху вугіллям. Дим синявими клубками вився з ватри, псотливо[1] залітав палячеві в червоні, кров'ю підбіглі очі, але цей не противився, робив своє, привик до того. Швидко в паленищу гудів і тріщав уже чималий огонь; купа вугілля, накладена палячем, завалилася, жевріючи та тріскаючи, її привалювали щораз нові вугляні брили. Дзвеніла залізна шуфля[2], накидаючи їх в огнище, але в кітлі було ще тихо.
Машина ще спала.
Та ось у кітлі почулося легеньке булькотання, мов несмілий ропіт якогось нового, ще слабого і несвідомого життя. Ось легкою струйкою понеслися з труби перші клубки білої пари, понеслися і зараз перестали, спинені вмілою рукою машиніста. Гов, дітоньки! Не туди вам дорога! Будьте ласкаві он туди, у той толок, у той порожній вал! Сміло! Сміло! Самі собі відчиняйте дверці! Не ждіть, дітоньки, аж вам хтось відчинить. І не бійтеся, що там трохи тісно. Тільки сміло! Тільки далі. Потісніться трохи,
