супроти тої «Черепахи», що перед годиною спала отам у шопі. Та підійдіть до неї ближче! Вона вся аж пашить таємним огнем. У її нутрі вже не булькоче, не сичить, не клекотить, — вона вся, всіми своїми частими грає, бренить, мов муха зловлена в павутину. Манометр літає мов шалений. Машиніст держить за стерно, готов кожної хвилі пустити в рух цю величезну, сконцентровану, скажену та при тім вповні опановану силу. Обернена чолом до сходу «Черепаха» глядить своїми скляними, підсліпуватими очима на безконечну, рівну дорогу. Вона без руху, але бачучи, як скажено б'ється її металевий пульс-манометр, як люто вищить її нутро, так і боїшся, що ось-ось вона зірветься з місця, скочить мов дикий звір і побіжить, пожене в безвісті.
— Від'їзд! — крикнув кондуктор із заду поїзду.
— Від'їзд — крикнув другий.
— Трарара! — заграла трубка надкондуктора.
Машиніст торкнув «Черепаху». Свист — аж у вухах залящало. Шипіння — аж боки машини мов надулися з натуги. А потім фу! фу! фу-фу! фу-фу! фу-фу-фу-фу!
І пішло фукання часто, частіше, ще частіше, поки його не заглушив гуркіт поїзду, стук коліс о шини, брязкіт ланцюгів і якорів, уся ота колосальна, дика та могутня музика поїзду, що входить в рух.
А «Черепаха» на чолі поїзду не йде, а пливе, бренить, фукає, робить боками. тремтить, сипле іскри, бухає димом і
