будуче не прийме до роботи проклятущого «бурмила».
От таким то бурмилом у сільській роботі був і наш Іван Лінюх і це була причина, що його не любили господарі і не радо брали його на службу, платили йому менше чим другим, а кормили його гірше, а не раз навіть без вини наганяли зі служби. Та все це не то що не поправляло, не підохочувало Івана, а все більше квасило його, знеохочувало до праці, до життя і людей, до цілого світу. Робота була для нього найнелюбіша, найогидливіша річ на світі, була найбільша його прикрість, котру він кожного дня, кожної години мусів поборювати з найбільшою натугою всіх своїх сил, а в котрій про те ніколи не міг засмакувати.
Одного дня післав господар Івана до лісу, щоби дров сухих нарубав, в'язанку нав'язав і до дому приніс. Днина була літня, робуча і господар не хотів для крихти сухариння мучити коней. А що Іван змучиться — це байка. Такому лінюхові це навіть до здоров'я причиниться, коли трохи примне кості.
Ішов Іван у ліс із сокирою за ременем та й бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сів на старім пеньку, щоби хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.
— Господи, — зітхнув він нарешті, — що тобі завинила душа моя, що ти її засудив на оцю вічну каторгу! Чи-ж не змилуєшся наді мною, чи не позволиш
