че приглянувся, видались йому почорнілими, кістлявими руками, зовсім подібними до людських, ба й голова почала набірати людської подоби, почала більшати, змінювати барву і вигляд. Іван остовпів з переполоху і закрив лице руками. А коли по хвилі відняв руки, перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що виражало несказанну втому і ослаблення, в одежі незвичайній, фантастичній не то пустинника, не то божевільного.
— Всякоє диханиє да хвалить Господа! — скрикнув переляканий Іван.
Старець усміхнувся жалібно і простяг до Івана обі руки.
— І я хвалю, синку, і я хвалю — сказав тихим ледве чутним голосом. — Ох, спасибі тобі, небоже, сторицею спасибі, що ти увільнив мене з цеї страшенної темниці!
— То… це… ви були, дідусю? — пробулькотів Іван, не знаючи, що має сказати і до кого говорити. — А я думав, що це муха.
— Ой, муха, синашу, муха! Ворог мій тяжкий перемінив мене в муху і гонився за мною в виді чорної жовни, а коли я перед ним сховався до цеї шпари, то він шепнув тому дурному хлопчиськові, щоби мене заткав кілком! Ой, та й протерпів же я, протерпів, Боже мій єдиний!
— Але хто ж ви такий, дідусю? — запитав Іван.