щоби не потребував турбуватися тим, що буду завтра їсти, в що одягнусь, де спати буду? Щоби я міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої, ненастанної праці.
— Так тобі дуже праця докучила?
— Ой, дідусю, так докучила, так докучила, що й сказати не можу. Ненавиджу її цілою душею. Бо й за що ж маю її любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечі. Майже відколи на світ народився, працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої праці?
Задумався Дід.
— Тяжке твоє положення, синашу, і я справді не знаю, чим тобі найліпше допомогти. Дав би я тобі грошей, у мене того добра не купити, та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не кожний зуміє вдержати його в жмені. Гріш до грошей іде, то швидко ріжні людці, хрещені й нехрещені, довели б тебе до такого самого стану, в якім тепер находишся.
— Ну… але… може би я… прецінь… якось — пробубонів Іван, чухаючися в тім'я.
— Ні, хлопче, ні! — відказав Дід. — Ти би тільки розпився, розпустився, і на тім кінець. Не тільки бись грошей при собі не вдержав, але й сам бись пропав, знаю це добре. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потім проклинав.
— Бігме, що не буду! — поспішно крикнув Іван. Усміхнувся Дід добродушно на той викрик, але зараз зробився знов поважний.
— Ти, хлопче, не думай, що я жалую для тебе золота. Гляди ось тут, — і Дід
