війшовши в ліс, і де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.
Ішов, не можучи зразу розміркувати докладно все те, що з ним сталося. Чувся тільки дуже вдоволеним, спокійним і певним, мов фляшка наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти йому не хотілося. Одне тільки знав, що може бажати чого хоче, а все йому буде сповнено. Та тільки не знав іще, чого має бажати в даній хвилі.
Перше, що йому ясно стало в пам'яті, була сокира і дрова.
— От коби то, — подумав собі Іван — за ким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а господар щоби збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, отце було б гарно.
В тій хвилі Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та траскіт, немов би сто сокир нараз пустилося рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також туркіт і бренькіт воза, що їхав по нерівній лісовій доріжці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчив накладати на віз сухі гилляки. Набір був величезний і господар дуже вдоволений.
— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядився. Тількищо ми скінчили в полі свою роботу, коли отце прибіг той хлопчик, що ти його післав. «Нанашку — каже, — казав Іван, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук[1], а лісничий по обіді поїхав до
- ↑ Гук — дуже багато.
